Статтi

Найкращий камінчик – ним не був, але ним він став


Найкращий камінчик – ним не був, але ним він став

На березі моря грався хлопчик. Він піднімав камінчики і кидав їх у море. Час до часу перед тим, як камінчики кинути у пінисті хвилі, він пильно розглядав їх. Деякі з них відкладав у торбинку. Як потім виявилось, він це робив, щоб показати своїй матусі.
Витягував камінчик за камінчиком і дуже дбайливо показував свої знахідки. Вкінці він витягнув останній і сказав: "Це мій улюблений камінець. Він мені найбільше сподобався. Такий зелений і  гладенький”.
Мама усміхнулась і сказала: "Він дійсно гарний, але – це не камінець. Це кусочок скла”.
"Не камінець?” – здивувався син.
Його маленькі пальчики скользили по ребрах зеленого предмету, який лагідно ласкав своєю поверхнею. "Ні! Не може бути, що це кусочок скла. Скло є гострим. Я би порізав свої пальчики, коли би доторкнувся до нього. Він гладенький, як і всі камінчики ” – далі твердив маленький хлопчик.

Тоді мама пояснила, що маленькі камінчики також колись були гострими, і коли лагідні хвилі моря їх колихали, вони терлися один до одного і так стирали свої гострі кути. Кусок гострого скла також попав між камінчики і вони також його відшліфували, стираючи гострі сторони.

Хлопчина стиснув свій камінчик і скрикнув: "Це добре, що він потрапив між ці камінчики. Він тепер не тільки красивий, але ще й гладкий. Він найкращий!”

За кілька тижнів хлопчик пішов до школи. У класі виявились різні діти: кожний із своїм характером, своїми звичками, уподобаннями.  Минув час і синок сказав, що не хоче йти до школи, бо там є бешкетні діти і між ними часто бувають непорозуміння.

Мама пішла у його кімнату і звідти щось принесла. Присіла і глянула в очі: "Синуля, пам’ятаєш про море?”
Далі показала зелений "камінець” і нагадала йому історію про те, як стираються гострі кути.
Синочок сильно обняв маму і хотів ще щось сказати, але цього разу жодного слова не було чуто. Він мовчки взяв свій наплічник, витер сльози і міцно стиснув щось в руках.

Не завжди можемо заважити те, які є гострі сторони нашого характеру. Лише, коли зустрічаємось із іншими, стає явним приховане.

Проходить час спільного життя і гострота десь зникає. Залишаємось ми, шліфовані долями інших, тих, хто був поруч нас, хто також став лагідним і залишив найкраще…