Статтi

Коли ми зможемо розбити своїх ідолів?


Коли ми зможемо розбити своїх ідолів?

Протягом довгого часу, читаючи Святе Письмо, не до кінця задумувався над одним уривком, а саме: «На третьому році Осії, сина Ели, ізраїльського царя, став Єзекія, син Ахаза, юдейським царем. Було йому 25 років, як став царем, і царював він 29 років у Єрусалимі. Мати його звалась Авія, дочка Захарії. Він чинив те, що Господеві було до вподоби, цілком так, як чинив Давид, його предок. Він зніс узвишшя, розбив кам’яні стовпи, порубав ашери, розторощив мідного змія, що зробив був Мойсей, бо того часу сини Ізраїля кадили йому й звали його Нахуштан» (ІІ Царів 18:3).

Ну подумаєш, йде мова про те, що в Ізраїлі став царювати новий цар. Ну, знову, після чергового відходу в ідолопоклонство цар береться провадити релігійну реформу, знищувати ідолів, яких собі наробив народ.

Напевно, люди, сучасники Єзекії, розуміли, чому цар знищував ідолів, бо замість того, щоб поклонятися єдиному Богові, вони поклонялись ідолові. Ідол викрадав їхні серця, які мали належати тільки одному Богові. Проте у цьому уривку Святого Писання, що я цитував на початку, мене вводить у ступор одна річ: чому він, цар знищив мідяного змія, якого зробив Мойсей, і, швидше за все, він це зробив цілком свідомо. Адже того змія Мойсею зробити повелів Сам Бог. Чи не перегнув тут цар-реформатор палиці?

Знищити ідолів це одне, але знищити мідяного змія, на якого дивися народ, щоб одержати зцілення – це вже зовсім інше (пор. Числа 21).

При уважному читанні сама Біблія розв’язує цю проблему: цар так вчинив із змієм, тому що «сини Ізраїля кадили йому й звали його Нахуштан» (ІІ Царів 18:3). Змій із засобу перетворився на об’єкт поклоніння. Змій, якого дав Бог як засіб для порятунку від укусів зміїв у часі мандрівки єврейського народу із дому неволі, перетворився на об’єкт поклоніння.

Говорячи на цю тему пастор баптистської церкви Ерік Гайгер, стверджує, що на сьогоднішній час ситуація аж так дуже не змінилась, бо народ Божий собі і надалі шукає чи знаходить собі якийсь предмет і продовжує йому поклонятись. Він наводить три найпоширеніших ідоли в церквах:

Місце. Ми забуваємо, що Бог живе у серцях свого народу, що Церквою є Сам Божий народ, ціла спільнота.

Минуле. Оскільки Бог дивним чином проявив Себе у минулому, то це може стати ідолом. Якщо ще на додачу люди починають тужити за минулим, але не прагнуть зустріти живого Бога тут і зараз. Пам’ятати про минуле – це одне, але на цьому зациклюватись, – це вже інше.

Програма. Оскільки Бог змінив життя через програму чи подію, люди можуть вознести їх на нездоровий рівень, так що вони перетворяться на того мідяного змія, якому «сини Ізраїля кадили» (ІІ Царів 18:3).

Звичайно, що автор належить до протестантської вітки християнства, але ці проблеми є досить актуальними і для нас. Ану спробуй щось на парафії поміняти, тоді з яким ти зустрінешся спротивом, а найпереконливіший аргумент: «у нас так було споконвіку». Те, що є другорядним у вірі ставиться на п’єдестал і цьому поклоняється. Скільки ми будемо продовжувати ставити собі ідолів та їм поклонятись, коли прийде до нас цар Єзикія, щоб розбити наших ідолів і навіть того мідяного змія, в якому ми бачимо сенс нашої віри, але, насправді, він заступає перед нами Христа. Через того мідяного змія ми ніяк не побачимо Ісуса Воскреслого. Спробуй тільки щось привести у відповідності до уставу в обрядову житті парафії, то проблем не оберешся, а тебе звинуватять, що ти фарисей із роду фарисеїв.

Спробуй зняти якусь іконку чи образ із стіни, або борони Боже, винести із Церкви пластикові квіти – все віровідступник, і знову проблем не оберешся, а якщо ще задумав сказати, що треба до Причастя іти стоячи чи запричащати малих дітей, а може ще й організував Чин Соборування на парафії, або, що ще гірше, вжив на літургії слова «Всіх вас православних християн» – все, ти пропав, ти – віровідступник…

У кожного із нас є свої ідоли: у когось ультра-православні, у когось ультра-католицькі, але, як на мене, у всьому має бути розумна межа, щоб засіб не став об’єктом, щоб те, що має допровадити нас до Бога ми не перетворили у самого Бога.

Коли ми підведемо свій погляд від землі, від своїх ідолів на справжнього Бога, яким є Христос то обов’язково побачимо, що у світлі Його слави  та благодаті те все потемніє та втратить свою цінність. Святе Письмо говорить нам: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мат. 6:33), і дійсно, якщо ми будемо шукати Царства Божого, то все інше буде нам видаватись уже надто дріб’язковим. Той, хто шукає Царства Божого, шукає голосу Христа, голосу Його Церкви, а не голосу сумнівних псевдопророцтв. Той, хто шукає Царства знає, що для нього знаком спасіння є Хрест Господній, а не якась там печать. Той, хто шукає Царства, знає, що треба: «Любити ближнього свого, як себе самого» (Мт. 22:39), він пам’ятає слова Христа: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25:40). Тому шукач Царства Божого у своєму ближньому вбачає Самого Ісуса Христа.

Хочеться ці роздуми закінчити також словами про царя Єзекію, про його царювання. Святе Писання говорить: «Він уповав на Господа, Бога Ізраїля, і такого, як він, не було між усіма юдейськими царями, ні після нього, ні перед ним. Він був відданий Господеві й не відступав від нього, а пильнував заповіді його, що Господь заповідав Мойсеєві. Тому й Господь був з ним, і за що б він не брався, йому щастило…» (ІІ Цар. 18:5-7). Як бачимо, для того, щоб у нашому житті все було гаразд, щоб нам у всьому щастило треба досить мало: розбити своїх ідолів, дотримуватись Заповідей та бути вірним Богові.