St Michael the Archangel

EnglishUkrainian
EnglishUkrainian
EnglishUkrainian

Liturgies

12 ФАКТІВ ПРО ЧУДЕСНУ СИЛУ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ

У годину смерті нашою найбільшою втіхою стануть літургії, в яких ми за життя брали участь.
• Кожна Служба Божа, яку ми відвідали, буде нашою надією на Страшному суді, щоби ми отримали прощення.
• З кожною Літургією дочасне покарання за скоєні гріхи зменшується пропорційно завзяттю, з яким беремо в ній участь.
• Побожно беручи участь у Службі Божій, ми віддаємо найбільшу шану Найсвятішому Господу Ісусові. Щиро молитва Літургії перевищує наші найбільші недоліки та помилки.
• Завдяки щирій молитві Служби Божої нам прощаються наші легкі гріхи, яких прагнемо уникнути, та багато інших, про які навіть не знаємо. Завдяки Літургії диявол втрачає свою владу над нами.
• Беручи участь у Божественній Літургії, ми даємо найбільшу підтримку душам, які терплять у Чистилищі.
• Відвідування Служби Божої за життя має значно більше значення і сили, ніж багато літургій, відмолених за нас після смерті.
• Звільняємось від небезпек і нещасть, які могли б трапитися з нами, якби ми не були присутні на Святій Літургії.
• Пам’ятаймо, що завдяки участі у Літургії ми скорочуємо час перебування у чистилищі.
• З кожною Службою Божою ми піднімаємо ступінь своєї слави на Небі. Під час богослужіння ми отримуємо благословення священника, яке Бог підтверджує на Небі.
• Під час святої Літургії ми стоїмо серед невидимих ангелів, які шанобливо беруть в ній участь.
• Коли ми беремо участь у Службі Божій на честь конкретного святого, поклоняючись Богові через ласки, випрошені цим святим покровителем, ми отримуємо його захист та особливу любов.

Божественна Літургія. Короткий коментар

Прохальна єктенія та молитва за достойне Причастя. Молитва «Отче наш». Молитва головоприклонна.

Після принесення Євхаристії диякон знову закликає спільноту вірних до молитви, щоб ми, пом’янувши всіх святих, змогли ще успішніше просити у Бога всього потрібного для нашого життя. Ми молимось насамперед за освячені Дари – щоб вони були перед Божим престолом приємними пахощами, і щоб через них Він послав нам благодать і дар Святого Духа, тобто сам оселився в нас Своїм Божественним Духом. Священик в цей час молиться молитву за достойне причастя усіх нас – не на погибель, але на спасіння. Під час прохальної єктенії ми знову просимо у Господа допомоги для нашого духовного і тілесного життя, однак просимо вже в єдності віри, поєднані у Святому Дусі.
Маючи сміливість перед Богом як Його діти, всі вірні виголошують молитву «Отче наш», якої навчив нас Господь Ісус Христос. Він єдиний по природі може називати Бога Отцем, натомість ми є дітьми Божими по Його благодаті[17]. Власне, якраз той Дух Божий, якого ми маємо, спонукає нас до цієї молитви: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: «Авва! – Отче!» Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом з ним і прославитися.» (Рим. 8, 14-17). До того ж Господня молитва є однією з найраніших християнських молитов перед причастям – багато святих Отців розуміли «хліб насущний» як Хліб Євхаристійний, який живить саму суть людського життя.
Після молитви священик знову бажає вірним миру. Це особливо потрібно у момент причастя – ми маємо до Трапези Господньої приступати у повному мирі з Богом, ближніми та з самим собою[18]. По цьому він молиться молитву, під час якої всі на заклик диякона прихиляють голови. Такі молитви звуться головоприклонними. Служитель молиться до Творця всього і Дателя всіх благ, щоб Він споглянув на тих, що прихилили перед Ним свої голови (ознака послуху), і за Своєю благодаттю подав усім причастя Святих Таїнств на добро і відповідно до потреб кожного, щоб супроводжував подорожніх та зцілив недужих[19].


«Святеє святим». Причастя.

Готуючись до Причастя, священик молиться молитву, тема якої суголосна із молитвою Херувимської пісні: прикликання Христа, який сидить праворуч Отця і воднораз невидимо присутній між вірними, щоб Він зійшов і «могутньою рукою» подав Свої Тіло і Кров духовенству, а через нього – і всім людям. Служитель наче просить Господа про чудо, щоб Він тут і тепер знову наситив усіх нас Своїми Дарами, як і колись нагодував многоту народу кількома хлібами та рибинами: «І, звелівши народові посідати на траві, взяв п’ять хлібів і дві риби, підвів очі до неба, поблагословив і розламав ті хліби, і дав учням, а учні – людям. Всі їли до наситу й назбирали куснів, що зосталися, дванадцять кошів повних. Тих же, що їли, було яких п’ять тисяч чоловіків, окрім жінок та дітей» (Мт. 14:19-21). Як тоді насичення людей відбувалось через руки апостолів, так і тепер причастя Тілом і Кров’ю Христовими відбувається руками священнослужителів – їхніх наступників.
Диякон у цьому часі (або ще під час молитви «Отче наш») стоїть перед святими дверима іконостасу і опоясується хрестовидно орарем – за мить відбудеться роздроблення Святого Агнця і причастя, тому він не буде підносити ораря вгору, закликаючи вірних до молитви чи звіщаючи їм важливі миті богослужби, але наче починає інше служіння, оскільки Господь, накормивши людей Своїм словом, тепер хоче готувати їх Небесною Поживою – тілом і кров’ю, а перев’язаний орар ніби вказує на те, що «мовчить всяка плоть».
Після звершення покаянних поклонів і дияконського виголосу «Будьмо уважні», священнослужитель простягає руки до Святого Агнця і возносить його вгору, промовляючи «Святеє святим». Цим вказується, що Євхаристійні Дари можуть бути подані лише тим, хто є повністю очищений від гріха і досконало освячений, оскільки Той, хто приходить у Причасті, сам є і Чистотою, і Святістю. Ще у Старому Завіті головним заповітом Господа до вибраного народу була святість: «Будьте святими, бо Я святий, Господь Бог ваш» (Лев. 19:2; пор. 20:26). До цього ж закликає нас і Новий Завіт: «…Як Той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі» (І Пт. 1:15).

Ота абсолютна святість ніяким чином не може бути спричинена діянням людини, бо «Той, що освячує, і ті, що освячуються, всі від Одного» (Євр. 2:11). Саме тому церковна громада, слідом за святим апостолом Павлом, визнає, що єдиним Святим є Господь Ісус Христос на славу Бога Отця[20]. Тільки у Ньому ми маємо джерело і повноту нашої святості, лише Він може вчинити нас гідними, щоб приступити до причастя Його Тіла і Крові. Після цього ісповідання також співається причасний – короткий стих, переважно взятий із Біблії, який, подібно до прокімена та алилуарія, буває різних видів, однак часто стосується саме моменту Причастя.
Вознісши Святого Агнця, священик роздроблює його на чотири частини, наслідуючи самого Господа, який розламав Хліб на Тайній Вечері, даючи його апостолам на споживу[21]. Рання Церква надавала цій священнодії настільки велике значення, що навіть спільне приношення Євхаристії називала просто «ламанням Хліба» (Ді. 2:46), адже розділення Агнця стається для поживи всіх вірних, які беруть участь в одній і тій самій трапезі. Таким чином християни через Причастя гуртуються особливою сув’яззю, яка перевищує всі інші об’єднання чи спільноти – ми стаємо одним живим організмом, Христовою Церквою: «Тому, що один хліб, нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (І Кор. 10:17).
Агнець роздроблюється вже протягом століть по всьому світі, але зостається одним і тим самим – неподільним і незнищенним Христовим Тілом, яке Церква приносить у жертву Отцеві. У кожній частинці цього Хліба присутній цілий Христос у всій своїй повноті Божества і людськості. Як Господь після Свого воскресіння вже не знав обмежень матеріального світу, входячи до учнів замкненими дверима чи являючись їм у різних місцях, так і тепер ми, причащаючись Євхаристії у будь-якому куточку земної кулі, у величному соборі чи малій церковці, у всі часи досконало єднаємось з Ісусом Христом, який «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13:8).
Після роздроблення Святого Хліба на частини, священнослужитель зі словами «Повнота Святого Духа» вкладає одну з них до чаші, єднаючи Тіло і Кров на знак Воскресіння Христового, в якому поєднались тіло і душа[22] Господні, розділені під час страждань. По цьому диякон приймає посудину із теплотою – гарячою водою – і розводить нею Святу Кров. При цьому відбувається короткий діалог благословення, через який можна розуміти теплоту як гарячу віру святих, яку вони мали завдяки діянню Божого Духа.
Згадка про Святого Духа при вкладанні частиці Агнця до чаші та вливанні теплоти має велике значення: Дух є тим, хто засвідчив про життя вічне, дароване нам Отцем через Його Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Свідченням отого життя стали святі – носії Божого Духа, які, живучи згідно своєї віри (див. Ав. 2:4; пор. Рим. 1:17; Євр. 10:38), змогли подолати беззаконний світ[23]. Дією Святого Духа Божество Ісуса Христа не покидало під час страстей ані душі, ані тіла, перебуваючи у своїй повноті і в аді, і на землі, і праворуч Отця на небі[24].
Розділивши решту Святого Агнця, священик подає частицю спершу дияконові, а потім і сам бере її до рук і молиться молитву перед Причастям, по закінченні якої обоє споживають святощі. По цьому відбувається причастя Крові Христової: спершу священик трохи надпиває з чаші, а потім подає з неї дияконові.
Ще у ранній Церкві існував звичай, щоб учасники Господньої Трапези причащалися не кожен власноруч, але приймаючи Євхаристію від іншого, звичайно старшого служителя. Однак, у давнину навіть той, хто очолював Літургію, причащався не сам, але від молодших служителів. Цим вказувалось на те, що ніхто не має права привласнювати собі Євхаристію, бо вона є небесною дійсністю, звершителем якої є сам Христос, а всі інші є лише Його слугами; тільки Він єдиний має пріоритет у розділенні Своїх Дарів, даючи кожному щедро і по потребі.
Молитва «Вірую, Господи, і ісповідую…», яку разом з рядом інших молитов мовлять духовенство і вірні перед Причастям, традиційно приписана св. Йоану Золотоустому. Її та інші передпричасні молитви майже всуціль укладено зі слів Святого Письма, і вони містять надзвичайно глибоке богословське розуміння Євхаристії. Ми визнаємо[25] Господа Ісуса Сином Божим[26], який спішить для спасіння нас як найбільших грішників[27]. Опісля, у тропарі Великого четверга, просимо Господа вчинити нас гідними тієї самої Вечері, яку Він розділив зі Своїми учнями[28], однак остерігаємось, щоб не були ми такими ж зрадниками, як Юда[29]. Втім, не будучи від нього кращими, не втрачаємо надії на Бога і просимо про помилування разом із розкаяним розбійником[30]. Благаємо також, щоб Євхаристія не стала для нас прокляттям через нашу недостойність[31], але Поживою вічного життя[32]. Завершуємо наше моління словами смиренного митаря про Боже змилування над нами[33].

Причастившись, диякон готує Євхаристію для причастя вірних, згортаючи Святий Хліб до чаші з Господньою Кров’ю. Коли ж чаша буде сповненою, священик подає її дияконові, а той виносить Євхаристію до святих дверей іконостасу і закликає приступити до неї вірних зі страхом Божим і вірою[34]. Потрібно розуміти, що тут йдеться не про панічний страх перед величчю Божою, інакше б ніхто не наважився приступити до цього справді страшного Таїнства. Радше йдеться про синівську боязнь образити благого Отця, який зі Своєї милості щедро обдаровує кожного, хто приходить до Нього. Також цей страх слід розуміти як благоговіння перед Богом, через яке у серці людини зроджується справжня мудрість[35]. А міцна віра для людини у цей час потрібна для того, щоб плоди Причастя обильно діяли в нашому житті: «Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч» (Євр. 4:16).
Відповідаючи на заклик диякона, літургійна громада визнає, що під виглядом Хліба і Вина до неї входить сам Господь Ісус Христос, співаючи пророчі слова «Благословен, хто йде в ім’я Господнє; Бог – Господь, і явився нам» (Пс. 117:26-27). Їх у давнину виголошували єврейські діти, коли вітали Месію під час в’їзду до Єрусалиму[36]. Цими ж словами і ми тепер вітаємо Христа Спасителя, який входить до нашого Святого міста – святині нашої душі – щоб закласти там Собі житло[37]. Через прийняття Євхаристії ми маємо реальну можливість скуштувати вічності, якою є сам Бог. Причащаючись Його Тіла і Крові, ми стаємо співтілесними і єдинокровними з Ним, тому можемо кликнути разом з апостолом Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20).
Священик з чашею стоїть на амвоні[38] перед святими воротами іконостасу, а вірні приступають до Причастя один за одним, зі всіляким благоговінням і острахом вклоняючись низько перед Господом і маючи на грудях складені навхрест руки на знак смирення, а також як символ віри у розп’ятого і воскреслого Спаса нашого Ісуса Христа. Ставши перед чашею у прямій поставі, яка найбільше відповідає гідності людини як створіння Божого, причасники підносять голову дещо назад і відкривають уста, в які священнослужитель ложечкою вкладає Пречисті Таїнства. Приступаючи до Євхаристії, вірні називають свої хресні імена[39], а священик молиться, щоб Святі Дари були кожному на відпущення гріхів і на життя вічне. Коли священнослужитель забирає ложечку, вірні споживають Святі Дари, відходять від амвону і знову вклоняються Господеві, який явив їм Свою милість. У давнину вірні після прийняття Євхаристії також цілували край чаші наче животворний Христовий бік, з якого витекли кров і вода. Якщо є звичай, вірним, що причастились, подають для споживання теплоту і частинку просфори.
Причастя священнослужителів і вірних у давнину відбувалось окремо Тілом і Кров’ю Христовими – як це робили апостоли на Тайній Вечері і як чинили всі християни у первісній Церкві. Згодом із різних причин, зокрема через деякі зловживання, цей звичай для вірних було замінено на причастя Тілом, замоченим у чаші з Кров’ю, яке вкладають їм до уст за допомогою ложечки. Сталась ця зміна, мабуть, біля VIII століття, хоча традиція приписує винайдення такого способу причастя ще св. Йоану Золотоустому.


Благодарення. «В мирі вийдім».


По завершенні причастя священик благословляє зібраний у храмі люд чашею зі Святими Дарами, мовлячи: «Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє» (Пс. 27:9). Цими словами служитель прикликає на всіх вірних Господнє благословення, оскільки всі ми – Божа спадщина, яку Отець передав Синові: «…Я дам Тобі народи в спадщину, і кінці землі Тобі в посілість» (Пс. 2:8). Відповідаючи на благословення, вірні співають стихиру П’ятдесятниці «Ми виділи світло істинне…», якою звеличують Святу Тройцю, що спасає людство через Свої обильні дари, головним з яких є причастя Святого Духа, який оселюється в нас через Євхаристію.
Покадивши святощі на престолі, священик переносить їх на жертовник, а вірні співають благодарний гімн «Нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи…», в якому просять Господа насамперед навчити правдивої похвали Свого імені, щоб достойно благодарити за прийняття Святих Таїн. Таке правдиве благодарення виявлятиметься святістю нашого життя, яка можлива через постійне роздумування над величчю Божої праведності, що виправдовує грішників завдяки Причастю.
По завершенні цього гімну диякон промовляє благодарну єктенію, закликаючи вірних достойно звеличувати Господа, який сподобляє нас величних і страшних Таїнств. Ми знову просимо про покров Божої благодаті над нами протягом всього дня, віддаючи себе і один одного Христові. Священик у цей час мовить молитву, в якій просить у Бога керувати нашим життям, а у виголосі звеличує Його як Джерело нашого освячення. Люди відповідають на це своєю згодою, мовлячи
13 of 20
«Амінь». Після єктенії наступають останні моління Божественної Літургії – заамвонна молитва та відпуст.
У давнину закликом служителя «В мирі вийдім» богослужіння завершувалось і всі присутні у храмі готувались до виходу в ім’я Господнє. Священнослужитель зупинявся за амвоном і виголошував молитву, що від місця прохання здобула й назву заамвонної. Зараз на всіх Божественних Літургіях свв. Василія Великого і Йоана Золотоустого використовується одна заамвонна молитва, однак у давнину їх було відомо досить багато – на різні свята і нагоди. Сьогодні вживана заамвонна молитва «Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють…» охоплює собою найважливіші аспекти нашого буття – ми просимо про збереження повноти Христової Церкви, про благословення всіх, кому милий Божий дім, про мир для світу, нашого народу і всіх людей. Ми надіємось, що будемо вислухані, оскільки просимо в Того, що є Подателем усякої досконалості – Отця світла[40].
Вірні слухають заамвонну молитву приклонивши голову, а по її завершенні, немовби відповідаючи на перші слова молитви «Ти благословляєш тих, хто Тебе благословляє», співають тричі хвалу Божому імені: «Будь ім’я Господнє благословенне від нині і до віку». Ці слова, згадані у псалмах (Пс. 112:2), вживає також праведний Йов (Йов 1:21), причому не у часі свого величчя, але тоді, коли втратив усе, що мав найдорожчого – численні стада волів, овець, верблюдів, а потім і життя своїх синів і дочок[41]. Благословляти Бога у часі найбільшої скрути й безнадії, коли життя не знає ніякої радості, і бути вдячними Йому за все – ось вершина благочестя, до якого мають прагнути всі, що покликані до життя у Христі.
Після благословення Господнього імені читається Псалом 33 – пісня подяки Богові людини, яка за своє несхитне уповання на Нього отримує Його ласку. Він зостався у чині Літургії ще від ранньохристиянських агап – гостин любові. На згадку про ці спільні трапези й досі можна зустріти звичай, що священик роздає людям антидор (грецьк. «замість дару», тобто взамін Причастя) – частини з просфор, які зостались від проскомидії; їх мають приймати насамперед ті, хто з певних причин не зміг причащатися. Диякон під час співу Псалма споживає на жертовнику рештки Святих Дарів, бо у давнину саме дияконам було довірено дбати про святощі – вони причащали хворих, ув’язнених, розкаяних єретиків тощо.
Після Псалма священик благословляє всіх вірних зі словами «Благословення Господнє на вас, Того благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків». Вірні відповідають йому своїм «Амінь», підтверджуючи те, що є дітьми Божого благословення[42]. Від цього місця починається т. зв. другий відпуст Літургії, який виник значно пізніше від першого («В мирі вийдім»).
Прославивши Христа Бога, нашу надію[43], священик спонукає і всіх нас славити Отця, і Сина, і Святого Духа – Бога, єдиного в Тройці і просити в Нього помилування. Наостанку просимо останнього благословення священнослужителя, а він у короткій молитві благає у Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога, через молитви і заступництво Пресвятої Богородиці та численних святих, змилування і спасення для всіх нас, як в єдиного благого і чоловіколюбного по Своїй природі.
Остаточне «Амінь» має есхатологічний відголосок: це слово – наче заклик до Господа, щоб Він не барився, але скоро прибув до світу для встановлення остаточної справедливості[44]. Воно є блаженним очікування Церкви на Небесного Жениха, який з’явиться несподівано, тому всім потрібно тримати напоготові світильники[45], сповнені єлею добрих діл.
Священнослужителі і вірні по завершенні богослужби, благодаривши Бога за все, виходять у світ. Тут для всіх нас починається нова, не менш важлива частина богослужіння – «Літургія після Літургії». Ми не сміємо повернутись до нашої буденної рутини і цілком забути той передсмак Царства Небесного, який ми відчули у храмі. Навпаки, ми повинні всім нашим життям оце будення перемінити на свято радісної зустрічі з Христом, яку маємо досвідчувати завжди: у кожному, хто є поруч; у всьому, що з нами діється; у всіх наших обов’язках і трудах. Переображення всесвіту – ось наше головне покликання, сили на звершення якого ми здобуваємо через Божественну Літургію, яка є воднораз служінням Бога людині і службою людини Богові.

 

ЯК СЛІД ГОТУВАТИСЯ ДО ЛІТУРГІЇ ТА ЄВХАРИСТІЇ?

Християнин може молитися вдома, але є молитовна справа, яку один християнин звершити не може, і яку Господь закликав звершувати всій Церкві в єдності. Ці служби і звались «літургійними» від двох грецьких слів «лейтон» і «ергон» – спільна справа. Це і є Літургія.
На Літургію збирались ще в суботу ввечері. Древні християни розуміли, що неможливо від повсякденного життя відразу перейти до одухотвореного і Божественного. Тому треба інтенсивної молитовної підготовки. Приготуванням був Псалтир і старозавітні пісні. Читали Святе Письмо Старого Завіту. Згодом ввели в Літургію Новозавітнє читання Апостольських послань до громад. Молитовна духовна підготовка до Літургії переросла у церковні богослужіння Вечірні, Утрені, Часів тощо. Сьогодні ними ми часто нехтуємо, не надаємо корисного значення і не стаємо їхніми учасниками, лише приходимо на Літургію. Однак Вечірня і Утреня готують нас до Літургії.
Щоб зрозуміти Літургію, важливо вміти побачити в ній перехід, подорож, мандрівку. Подібно, як у євреїв був перехід від єгипетського полону через пустиню до обіцяної Богом землі – Песах (Пасха). Літургія теж є рухом, піднесенням людських сердець, розуму, почуттів до Бога, до небесного святилища, туди де вознісся Христос.
Починається це піднесення, коли вірні полишають свої домівки щоб «зібратися у Церкву», тобто наочно показати собі і світові нову дійсність, нове утворення, нову божественно-людську спільноту. Ми збираємося до храму не лише, щоб «помолитися разом» чи отримати божественну поміч. Нас збирає сам Христос для участі у Його служінні нам, тобто в Його Літургії. Щоб ввійти в радість Його присутності, треба спершу залишити свою буденність (свої клопоти, немічність і гріховність) і молитовно ступити в іншу реальність, у котрій «Він взяв хліб, благословив і подав їм». Саме у храмі під час Богослужіння ми збираємося, щоб зустріти свого Господа і стати часткою Його Божественного життя через Пресвяту Євхаристію.

Для достойного звершення Євхаристії готуються як її служителі (єпископи, священики, диякони, тощо), так і вірні, що беруть у ній участь. Священнослужителів устав закликає до сердечного спокою і примирення з усіма, уникання гріхів (навіть лукавих думок) та євхаристійного посту.
Цього ж мають дотримуватись і вірні, які готуються прийняти Причастя. Давніші приписи передбачали також посилену домашню молитву у вигляді Правила до Святого Причастя, тобто особливого молитовного правила про достойне прийняття Євхаристії, яке молились і священнослужителі, і вірні.
Оскільки Літургія є подякую Богові цілої людини, то й приготування передбачає як духовний (молитви, душевний покій, прощення), так і тілесний (чистота, піст) виміри.
Перед початком Літургії священнослужителі моляться т. зв. вхідні молитви перед іконостасом, просячи у Господа прощення гріхів та укріплення на звершення Божественної Служби:
«Господи, пошли руку твою з висоти святого жилища Твого і укріпи мене на передлежачу службу Твою, щоб я неосудно став перед страшним престолом Твоїм і безкровне священнодійство совершив. Бо Твоя єсть сила на віки віків. Амінь».
Вхідні молитви висловлюють покликання кожного християнина до сопричастя з Богом. Священнослужителі, усвідомлюючи власну гріховність і немочі, моляться перед іконостасом, просячи в Господа скріпити їх на службу, прикликаючи при цьому заступництво Пресвятої Богородиці й усіх святих.

Митар та фарисей

Притча про фарисея та митаря є одним із тих уривків Святого Письма, які бентежать духовне життя. Кожен із нас старається збудувати та облаштувати свій внутрішній світ, тут праця зосереджена в трьох напрямках життя: стосунки із Богом, стосунки з іншими, стосунки із самим собою. Якщо один із цих напрямків не розвивається по-справжньому, то і ніші два зазнають поганого впливу.
Коли людина не набуває справжніх стосунків з Богом, коли боїться Його, почувається більше рабом, ніж сином, чи сприймає Бога як далекого та байдужого, то це шкодить не тільки єдності людини із Богом, але так само шкодить гармонії із собою та з іншими особами.
Коли співжиття з іншими людьми базується на почутті конкуренції, порівнянню себе з іншими, а не на братній любові, то рано чи пізно ми почнемо думати про себе з гордістю, підносячись над іншими.
Корінь зла знаходиться в тому, що людина не визнає себе такою, якою вона є насправді.

Обоє перед Богом

Розповідь про двох чоловіків показує нам своєрідний тест, яким оцінюється наша релігійність. В притчі про митаря та фарисея зображено дві особи: фарисей та грішник. Очевидно, що між ними постає порівняння. Хоча в цій розповіді також є третій персонаж, який стає головним: Бог, Котрий дивиться, слухає, шукає, судить. Бачимо фарисея, який молиться, який шанований та добре оцінений людьми через ті добрі вчинки, які він виконує, а з іншої сторони – ненависного грішника, єврея, ворога народу, що продався римським загарбникам і є негідний перебувати у Храмі. На завершення цієї притчі Ісус допускає втручання Бога, Котрий показує Своє милосердя та справедливість.
Як грішник, так і фарисей під час прилюдної молитві на видноті зосереджені на своїх стосунках із Богом, Котрий перебуває у Храмі. Кожен із них показує свій внутрішній світ, показує свій власний спосіб існування.
Господь пояснює до кого спрямована ця притча: «Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу» (Лк. 18:9).
Для сповнення Закону недостатньо дотримуватися тільки певних правил, зберігати окремі приписи, при цьому не беручи до уваги всіх заповідей. Слова «були певні про себе», свідчать про тих осіб, які думають, що є досконалими в дотриманні Божих Законів, а Бог місить тільки схвалити їхню поведінку. Це означає, що такі люди не усвідомлюють свого гріховного стану. Вони про себе думають якнайвище та відчувають, що можуть дивитися на інших людей із зневагою.
Притча показує нам, що фарисей не просто не любить, але зневажає грішника, а разом із ним усіх людей. Саме особа фарисея стає критерієм для оцінювання. Подія цієї притчі відбувається в Єрусалимському Храмі. У місці, куди юдеї приходили молитися. Молитва одного і другого показує нам життя цих двох людей. Слова, якими вони моляться показують нам їхній внутрішній світ.

Communions/Schedule

COMING SOON

COMING SOON

Confessions

Coming Soon